Червонолисте слово осені з дощем на «ти».
І неба дзвін бринить
сумним пташиним скерцо,
Дарує сонце бабиного літа павутин,
І ніжиться в теплі останнім бідне серце.
Як світло-трепетно пала довкруж
і мерехтить!..
Не ти, а клен – останній скарб –
листочки дарчі.
Я так чекала сповіді…
Цей дощ.
Розмоклий лист…
Останні дні.
Подякувать за все, пробачить…
