Я ще жива, мій сину, ще жива… Без тебе ось тринадцять вже минуло… І пам’ять тепла… серце не обнулить. Лишень
Мітка: За синню – син
Я вірю в синів!
Вродилась людським, дуже кволим насінням, Та в рідних лугах є зело помічне. І ось вже стежки топче день мій осінній,
Відгомоніли гаї
Відгомоніли гаї голосними, Відзеленіли, – безлиста душа, Відсолов’їнились. Подих вже зимний. Вляжеться вжовклого листя скрізь шар. Віттями-струнами Сонця осіннього Вдарить
Від того Серпня – косовиця
Минула день чергових роковин… Від того Серпня – косовиця. Я – покіс… А ти – як сонечко на житнім колосочку.
У свічаді моїм лиш одненька свіча
У свічаді моїм лиш одненька свіча, Вогник блимає, сяє, торка за плече. Спогад рветься, болить… і сльозам гаряче. У свічаді
На покуті душі…
На покуті мигає спогадів лампадка… Маленький павучок приповз. Погрітись, мо’?.. Ліг тихий вечір. Наче чуюся в порядку, Та чом шкребеться