член Національної Спілки письменників України

Бо – жінка!

Вуста зіп’ють сніжинку: І холодно, і гарячЕ. Відчуй мене: я – жінка! Нуртує кров, жага тече. Я сильна, мудра, вперта,

Слововилив Людмили Ромен Слово є Бог! – найтихіша молитва, Від першопредка ти мій оберіг Людмила Ромен Щастя – то «альфа

За вітром кружля листя з липи і клена… На мить спалахнуло в осіннім волоссі, Вплелося в сивини… Та очі –

Тріолет Живе жало журби, Життя жбурля жаринки. Жалоба жриці-жінки. Жнива жалів, журби. Жахтіє жар жар-птиць, Жертовний жест жоржинки. Живе жало

Постукала в вікно осіння гілочка дощу: – Дивись: стежинка має листяні підкови, Поцокотіла в сад. Просяяв день. Враз вітер вщух.

Червонолисте слово осені з дощем на «ти». І неба дзвін бринить сумним пташиним скерцо, Дарує сонце бабиного літа павутин, І