Безсонна ніч 02.11.11
Цикл
1. Болючі спогади…
Вже не тобі віднині я належу,
А спогадам, помноженим на біль.
Людмила Овдієнко
Що в світі є дорожче за свій рід,
родину?!!
Мене не з серця (про людей) –
в негоду, просто…
Та вже ж наш вік –
теплом душі зігріти осінь.
Любов подружня…
тобі висхла до краплини?
Яка важка мить зради. Розміром з мачину.
А серце – калатало.
Долю взяв розкосу.
Ти ж любиш!
Та належиш нині не родині,
А спогадам… їх біль – жало.
Дзижчать, як оси…
02.11.11
22.14
2. Я – пісня
Я не жінка – я любов свята,
І коли в тобі мене не стане,
Світ тоді ясніти перестане.
Ніна Шаварська
На цілий словник
нашептав мені лагідних слів за життя!
Воно ж – як і клавіші – чорні та білі.
Я – пісня!
Рояльно звучала тобі.
Дні мережила втішно.
За довгий подружній наш вік
не збагнув, – що любов я свята,
З хоралів небесних мелодій
творила нам щастя-літа.
…І де ж вони? Де?..
Ще цілуєш. Вертайся. Не пізно.
Колишня?..
Чом потай приходиш? –
Без мене тобі й не світа.
Поливою душу залив.
День кипить…
промінь трісне.
02.11.11
22.53
3. Холодно
Погасив ти подружні дві свічі,
Темно, холодно стало мені.
Тінь щоночі твоя у вікні.
Чом тоді погасив наші свічі?
Серце чує: шукаєш ти стрічі,
Та стежки – вже минулого сни.
Ти – щасливий?
Не дивишся в вічі.
Є жаринка в душі. –
Все ж мені!
02.11.11
23.25
4. Дзвенить душі краса!
7. Не чини перелюбу!
О рідний мій, чом серце ти поніс чужій?
Любов моя в зеніті ще і не згаса.
Впівнеба розлилась.
Дзвенить душі краса!
Моя! Ти ж серце ніс вже звабниці, чужій.
Ти сам з собою став навічно на ножі.
В самотніх травах ночі не роса – сльоза.
Вже Здвиження. Ховаються в тепло вужі.
Любов не криється, не обража. – Яса.
03.11.11
00.17
5. Уйми, мій Даждьбоже
Молитва
О Господи, хворому серцю
дай сил біль стерпіти,
Уйми, мій Даждьбоже*,
хоч краплю пекучого болю.
Палають свічки
в подарованім ним жирандолі.
О Господи! Серденько любляче,
будемо жити!
Душа вся роз’ятрена.
Дай воскресіння – любити!
Я – синя волошка під сонцем. –
Спекотно. Дух поля.
– О Господи, дощику зцілення дай!
Мені – жити!
З любов’ю у серці
зустріну красиву ще долю!
* Дажбог = Даждьбог — у дохристиянських віруваннях — бог Сонця, світла, добра, син Сварога, син Неба (буквально «дай бог», тобто податель (подавець) добра, багатства, бог-подавець, дарівник, отже, бог достатку); у народі називався Дайбо́г; залишки назви чуємо у вигукові «дай Боже» як відгомоні первісної жертовної трапези, до того ж із варінням меду; вигук зберігся понині в ритуальних обрядах та при розпиванні міцних напоїв; пop. у колядках приспів: «Ой дай Боже!»
03.11.11
00.56
6. Ласкавий Місяцю, світи!
Ласкавий Місяцю, світи! –
Зірву тебе, як золотий горіх!
Приколишу в долонях.
Хрускіт світла.
Вибух! – срібний промінь.
Зігрій мій вечір одинокий.
На біді – чекать лиш день розломом. –
З’їда іржа самотности й страху…
Полишив ти наш дім, поріг.
Зневажив не мене, а спільний час, роки.
Жорстоко. Плаче сніг…
Із куцих (чим обдарував) ниток
плела життя душа притомна.
Ласкавий Місяцю, світи! –
Зірву тебе, як золотий горіх!
Приколишу в долонях.
Хрускіт світла.
Вибух! – срібний промінь.
03.11.11
01.40
7. Іронія долі
Чоловік любить жінку здорову,
А брат сестру – багату.
Яких тільки вивертів долі бува –
любиш ти піаністок.
Концертною сценою марила.
Стінами консерваторії.
Хвороба підкралась зненацька
і шлях обірвала вторований.
Яких тільки вивертів долі бува –
любиш ти піаністок.
Як слухав колись мою музику ти,
а не Баха та Ліста!
Мій голос, пісні (спонукав їх писать).
Маєш скриньку Пандори.
Яка ж таки доля!?
Та грай, піаністко.
Дощі вже імлисті,
І осінь життя… В пальцях холод.
Душа – звуком суму валторни…
03.11.11
02.17
8. Воздай їй, Господи!
Розлучниці
Лиш тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив.
Леся Українка
Душа не стогне ще
від сліз згорьованих Дружин,
Чиїх чоловіків ти зманювала й брала,
Чиї родини, бавлячись, так зруйнувала?
Хай Бог воздасть тобі
за всіх знедолених Дружин!
Силкуюся пробачити на болю сій межі.
Обмови, наклепи…
Світ зна, хто в спину жалив.
Візьми собі на душу
муку зраджених Дружин.
Воздай їй, Господи!
Воздай! – За все, що вкрала.
03.11.11
03.00
9. Любов – це рай в душі!
Любов – це рай! –
Її нічим не опечатать.
Як часто кидаються в знаду куражем.
Родину не відріжеш від душі –
не хліб, ножем.
Любов – це рай в душі! –
Плекають, як дитятко.
Любов – стан радості і щастя!
Зради ж відпечатки –
Гарячі опіки. Рубці.
Не зцілиш.
Будять щем.
Любов – це рай в душі! –
Не вкрасти, мов початки.
Хто зрадив раз –
до зрад нових готовий завжди вже.
03.11.11
03.50
10. Розкраялась на щем
Розкраялась на щем.
Рядки – ріка печалі. Біль.
Наплачусь… мо’, зцілюсь.
Пригорне теплий Світ любов’ю,
Єдина зброя захисту –
Дажбоже світле слово.
Розкраяв ти мене.
Рядки – ріка печалі. Біль.
Чумакував із нею ти до моря
не по сіль!..
Зірки ж слізьми сріблились, – бачив? –
в морі вечоровім.
…Це милість Божа? Правда, кривда?..
Ще печаль і біль.
Наплачусь – мо’, зцілюсь.
Пригорне теплий Світ любов’ю…
03.11.11
04.35
11. Гадючка-просторіка
До мене в хату заповзла гадюка.
Кажу: – Сідайте. Кави чи вина?
Та й не туди, що тут би треба дрюка,
Бо вже по підрах шастає вона.
Ліна Костенко
Така наївненька здалась
гадючка-просторіка*,
Не кави їй, – вінок купальський,
бо не вдатна на цю штуку.
Та й не туди, що зваблювати
добре знає лиш науку:
Де словом втішити, де влестити,
де взять за лікоть.
Так непомітно, хитро й приручила чоловіка.
Є змії – мудрі, вогняні.
А є – плазуючі гадюки.
Така наївненька здалась
гадючка-просторіка,
Я їй – вінок купальський, бо не вдатна,
а вона – розлуку.
03.11.11
05.15
* Культ гадюки дуже давній, простежується у віруваннях аж із трипільських часів.
Гадюка іноді стає знаряддям кари Божої. Щоб уберегти сім’ю і господарство від гадюк та всякої нечисті, у квітниках садили зілля з гострим запахом – любисток, полин, валеріану.
Існує повір’я, що гадюка цілий рік буває сліпою і тільки на Купала отримує зір; тоді кидаючись на тварину чи людину, вона пронизує свою жертву наскрізь – ніби стрілою.
12. Дай мудрості
10. Не жадай дому ближнього свого… ані всього, що ближнього твого!
Я – з Богом, – в множині!
О дав мені Він стать
столицею,
І сотворити диво, раж –
на крила взять печальні ріки.
Не пожадай!
Ти ж – пожадала.
Маєш душу чорнолику.
По діях, помислах –
відміриться усім сторицею.
Як важко – до людей, у парк.
Піду поговорю з синицею…
Однак безсоння. Серце терпне.
Не змикаються повіки.
Я – з Богом, – помолюсь.
Дай мудрості простить, не злитися
І сотворити диво – райдугу,
щоб усміхнулись ріки.
03.11.11
05.45
13. Журба ляга на лист…
Цих віршів крила в біль втопились,
в душу впали… Суму знак.
Ви крадькома пиляли сад,
підточували соки…
Не вірила.
Пощо я маю вірити сорокам?
Цих віршів крила в біль втопились,
в душу впали… Суму знак.
О перелюбцю, рідний мій!
Земля гойда, немов гамак.
Журба ляга на лист.
Вхоплюсь за вітер на всі боки.
Вірші… Дощам в цю осінь
не залити болю. –
Як, ну як
Ви крадькома пиляли сад?..
Стан коми.
Всім уроки…
06.17
03.11.11