Пам’яті поета, людини, друга Анатолія Гризуна.
Лауреат літературної премії ім. О.Олеся поетеса Людмила Ромен завершила 2010 рік зворушливим презентом для читачів: Гаряча тиша Літа. Тріолети. Інтимна лірика. – Суми: ВВП «Мрія-1» ТОВ.
Кожна чергова книга поета – це як свічадо, в якому він бачить себе і образно-переломлений навколишній світ. Крім того, поет розвивається од збірки до збірки – і ця парадигма повинна фіксувати усі посутні і формальні ознаки такого поступу.
Людмила Ромен втретє являється на світ з тріолетами (розділ «Від тринадцяти» з першої збірки «На вітрянім вогні» (1994), збірка тріолетів «Вірую» – 2008). Але якщо тоді то були так би мовити класичні тріолети, то сьогодні це по-своєму транскрибовані та інтерпретовані авторкою зразки цього жанру. Поетеса вирішила його оновити, розширити художньо-виражальні ознаки. Природжений лірик, вона працює у плані спотужнення свого словесно-звукового регістру.
Слово «Літа» невипадково написано з великої літери: поетеса подає свою граматику як наслідок уречевлення особливо рідних для неї понять і свого душевного стану. Власне, вся збірка впорядкована у триформаті парадигми спільного кореня: «Тріо лети», «Тріо Лети», «Тріо Літа». Це, звичайно, назви трьох розділів (останній оглавив і саму збірку. – А.Г.) Авторка передмови «Золоті письмена Літа» Любов Шерстюк в цьому вбачає «Триєдність, трисутність, триіпостасність буття, Світу, Людини». Очевидно, вона має рацію. Я б до цього додав тільки душу ліричної героїні, так щедро виповнену емоціями.
Взагалі-то, інтимна лірика – чи не найважчий поетичний піджанр, оскільки досягти оригінальності в ньому – це треба переступити через себе. Розв’язання такого художнього завдання вимагає повсюдного розширення засобів увиразнення.
Прикметно, що поетеса знаходить їх повсякчас. Ось, приміром, не так уже часто застосовувані в поезії тавтограми: сюїта «Сім світлин спеки» (власне, цикл із семи віршів), диптих «Північ». Зрозуміло, такий прийом може застосувати авторка, яка блискуче володіє рідною мовою, ресурси якої розсипані у невичерпних нюансах звукових і кореневих гам. Хіба не по-новому звучить хоча б таке (записую без розбивки на рядки. – А.Г.): “Палімпсест. Поговір. По́дзвін. Проща. Поміст. Попіл. Пекло… Примару пригріла. Потала. Понад Пслом приголуб, поцілуй, перейми, Перелеснику! Північ. Півні проспівали…” (с.73).
Творчі перемоги видимі в дзеркалі збірки там, де авторка осмислює навіть власне пережите. Ось «Три Літа» (знов подаю без розбивки на рядки. – А.Г.): «Три Літа тричі в пісню перелиті, Душа – грайлива – словом світиться до дна,
Настояна трисонячно, тобі, хмільна Три Літа… Тричі у росі розлита Дзвеню тобі: Любить! Любить! Любити! Являлась тричі рай-любисточком у снах. Три Літа… тричі нарізно прожиті, Душа – в любові, прикипіла до вікна…» (с.101). Тут емоції явно вийшли з душі ліричної героїні і перекочували до сердець її читачів. Назва і внутрішній драматизм цього вірша мимоволі навіває спомин про незрівнянні «Три літа» Тараса Шевченка, які стали етапом в ідейному і тематичному переконструюванні поетики національного генія. Що ж, можливо, фіксуємо в поетеси і видимий вплив класика, але й вона тут подає власний неординарний твір, явно вистражданий.
Втім, художня реалізація задуму в поезії, як і в будь-якому іншому мистецтві, чогось варта тільки тоді, коли вона проходить через горнило авторських страждань. Відрадно, що в Людмили Ромен багато саме таких тріолетів.
Видається мені похвальним і прагнення авторки часто говорити афористично:
На лезі плиноднів
таке високе звіршення!
Ти сонце захисти. –
Бо тінь ляга на ґаночку.
Хрещато так стоять вітри… (с.121).
Подібні одкровення не зрідка зустрічаються на сторінках цієї цікавої збірки.
Розуміючи, що суворе дотримання канонів тріолета неминуче зведе творчі потуги на небажану одноманітність, поетеса постійно розмиває межі жанру: обов’язкові для тріолета повторювані рядки тут зазнають метаморфози. Це, гадаю, напрям продуктивний і, загалом, перспективний. Шлях сучасної поезії у своєму розвитку давно вже тяжіє до все ширшої вільності та розкутості. Адже залізні канони в будь-якому мистецтві – це все-таки консерватизм.
Іноді в Людмили Ромен поетичний образ – це вособлена категоричність:
Первісне чуття:
ти – як вітер,
я ж – білая квітка.
Ми – рідні!!!
Ми – Літа цього золоті письмена! (с.145),
Все точно і логічно завершено. Тоді подальші рядки типу: «Ти знав вже й тоді:світу квітів в мені множина. (с.145) вже зовсім зайві. Це доказ того, що на вузькій площині тріолета всяке багатослів’я – звичайнісінька перевитрата поетичної енергетики.
В кращому стані перебуває лірична героїня поетеси, коли вона лаконічна і лапідарна, але все ж барвиста: «В цій тиші гарячій любов’ю квітує ромен» (с.23)., «Свічусь у даль! – блаженна, серед снігопаду» (с.24), «Від Стрітення до Стрітення люблю ТЕБЕ я вічними снігами» (с.25), «В бджолиній радості весна. Вже абрикоси зацвіли» (с.27), «На зорях настояний п’ю я березовий сік.» (с.32), «Дозріли груші вже. Дзвенять, немов бемолі.» (с.35). Щоправда, проскакує і несмак: «Вербових котиків солодке муркотання!» (с.33) чи прямолінійність: «Я так хочу у світ, де Любов – не ознака гріха» (с.37).
В принципі, економна у фарбах поетеса часто і в межах канонічної художньої форми може показати образ у розвитку, як-от:
Набубнявіла тиша моєю любов’ю…
згорнулась в калач.
Конюшина рожеву голівку поклала –
(як тепло!) в долоню.(с.125).
Вірш, з якого цитую, так і називається «Конюшина». Він стоїть першим у триптиху «Тріо трави».
У дзеркалі творчих здобутків поетеси Людмили Ромен є ще одна важлива лінія, яка підтверджує оригінальність її художньої системи. Це організація багатьох аспектів власної поетики на засадах язичницької багатокультової релігії і так само існуючої в ті часи міфології. Протягом всієї збірки вас супроводжують дохристиянські божества і терміни: Даждьбог – Бог-датель життя; РА-Ді-сть – суть Дії Ра; НеБОг – світоглядне уявлення пращурів – там, де нема Бога, Нема Буття; МаРА – нема Ра, богиня зла; ХРАМ – ховати Раму – місце, де з Бога зробили ідола; МОлитВА – мова, що ллється з душі; Ві-РА – відати, усвідомлювати закони Творця – Бога сонця Ра; віРний – той, що з тобою завжди, до безмежжя, навіть за межею смерті, разом і в Ірію і т.п.
Поетеса не боїться, що вона може вступити в конфлікт із тими, хто вже сповідує традиційні культи або є ортодоксом новопосталих сект. Вона щиро прагне обдарувати читача давньою міфопоетикою рідної землі. Це шлях, на мій погляд, продуктивний, хоча, звісно, і дискусійний. Оптимізму їй на цьому шляху додає те, що: «Душа, роздягнена віршами, чиста й горда, Беззахисно святу Любов, як хліб, подасть.» (с.31).
Зрозуміло, говорячи про цю цікаву книжку, хотілося б передбачити, як саме буде розвиватися творчий потенціал авторки в подальшому. Очевидно, що звернення до рідновірських (пРаво-славних – славити світ (Творця) ПРАВ) джерел, звичаїв та елементів їх носіїв та атрибутів буде й надалі присутніми в її нових творчих проектах. Крім того, досягши успіхів у власній художній транскрипції тріолета, збагативши його новими мотиваціями, поетеса, напевно, захоче осилити ще якусь канонічну форму, скажімо, сонет. Звісно, її мова, в лексичній і синтаксичній новизні, і далі тішитиме вдячного читача.
В останніх книгах поетеса Людмила Ромен в основному розробляє тему кохання та еротики. Це, звісно, важливий і важкий пласт. Однак, хочеться побажати їй в цьому не замикатися, бо наша бурхлива сучасність висовує такі проблеми, які вимагають не лише свого вирішення, а й народжують потім нові. Думається, це під силу талановитій авторці з великим художнім потенціалом (поетеса, композитор, релігієзнавець, народознавець, культуролог). І патріот гарячий України. А без останнього фактора велике досягнення в мистецтві слова взагалі немислиме.
До того ж, поетеса в майбутніх книгах швидше за все буде поєднувати менші і більші форми (досвід створення поем, циклів та ронделів у неї вже є. «Білий лебідь – лебідь Чорний» – (2005), «Грім» – (2008). Оскільки збірка з творів одного жанру чи піджанру – це все-таки однотонність, щоб не сказати одноманітність.
Книга «Гаряча тиша Літа», як на мене, певний етап у творчій біографії Людмили Ромен, а саме: етап до нових тематичних горизонтів і пошуку розширення палітри від новизни формальної до образної.
Анатолій Гризун,
член НСПУ, м. Суми