Диптих
1.
В очах ловив негаснучі зірки,
І ми – мов дві струни сплелись, співучі,
На арфі Всесвіту такі тремкі.
Це ти мене оцим дощем озвучив!
Озвучив… розітнув… передощив…
Спила багряний день, як чай з дощами,
І образ суму ліг на лист вощі.
Під двері стежка приповзла плющами.
Сріблястим крепом нічка облягла.
Мій голос чув?
Дощем я голосила, –
Віконного націлувалась скла.
… У шибку осені вростають крила…
2.
Вологими вустами дощ торка
Мої вуста.
Лизнув щоку й на віях
Краплисто всівся.
Ноша ця легка,
Філософічні роздуми навіє…
Минуло осеней… дощів!?.
Твоя рука
Колись збирала ці дощі для мене, –
І я, зволожена,
тремка,
дзвінка,
Як образ-пісня – в рамці гобеленом…
Зі збірки «Чорнобривці на снігу» (2019).